Верховний суд України: Згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду

Верховний Суд України переглядав рішення щодо застосування судом статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини.

Судами розглядався спір про поділ майна подружжя та визначення місця проживання дитини. На момент розгляду справи дитині виповнилося 10 років. Під час судового розгляду дитина висловила бажання проживати з батьком.

Суд першої інстанції визначив місце проживання дитини з батьком. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та визначив місце проживання неповнолітньої дитини з матір’ю. ВССУ скасував рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення суду першої інстанції.

Суди першої та касаційної інстанцій виходили з рівності прав та обов'язків матері й батька відносно дитини, положень частини другої статті 160 та статті 161 СК України, за якими місце проживання дитини, що досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини.

Урахувавши особисте добровільне бажання сина проживати разом з батьком, суди дійшли висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дитини з батьком.

ВСУ скасував ухвалу ВССУ та передав справу для розгляду до суду касаційної інстанції.

Верховний Суд України зазначив, що згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та захищати права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією про права дитини та Декларацією прав дитини.

Відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Статтею 161 СК України передбачено, що, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно зі статтею 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

Також відповідно до статті 12 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

ВСУ зазначив, що, покладаючи в основу судового рішення згоду дитини на проживання з одним з батьків, суд повинен проаналізувати, чи не порушує така згода положень Конвенції, та навести у судовому рішенні мотиви, з яких він дійшов висновку про необхідність узяти за основу саме думку дитини та надати їй перевагу по відношенню до інших доказів.

Оскільки в ухвалі ВССУ таких мотивів не наведено та, крім того, не зазначено, чи не суперечить таке бажання правам та інтересам дитини, визначеним Конвенцією та Декларацією прав дитини, ВСУ визнав висновки суду касаційної інстанції передчасними.

Водночас, Суд роз’яснив, що під забороною розлучення дитини зі своєю матір’ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини. (постанова від 12.07.2017 у справі № 6-564цс17).

Джерело: Українське Право