ВС зробив висновок щодо шлюбного договору

Норми законодавства не містять заборони чи обмеження для сторін шлюбного договору у визначенні режиму майна, набутого ними до одруження. До такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 28 січня 2015 №6-230цс14, текст якої друкує "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України
Постанова

28 січня 2015 року      м.Київ      №6-230цс14

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Романюка Я. М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Особи 9 до Особи 10, третя особа — Державна реєстраційна служба, про визнання шлюбного договору недійсним та визнання майна особистою приватною власністю, за заявою Особи 9 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.09.2014,

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2013 року Особа 9 звернулася до суду з указаним позовом. Зазначала, що з 14.12.2010 перебувала зОсобою 10 у зареєстрованому шлюбі. До реєстрації шлюбу з відповідачем вона придбала за особисті кошти садовий будинок за Адресою 1 Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області та земельну ділянку площею 0,6380 га за цією ж адресою. Крім того, 15.08.2007 нею придбано автомобіль марки «Мерседес Бенс», Номерний знак 1; 4.09.2008— автомобіль марки «Шевролет», Номерний знак 2; 12.02.2008 — автомобіль марки «Мерседес Бенс», Номерний знак 3. Посилаючись на те, що зазначене майно придбане нею до реєстрації шлюбу за особисті кошти, просила визнати це майно її особистою приватною власністю відповідно до ст.57 СК.

Крім того, позивачка вказувала, що 26.08.2011 нею та відповідачем укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Особою 11, яким до спільного сумісного майна подружжя віднесене майно, набуте нею до реєстрації шлюбу з відповідачем за особисті кошти.

Посилаючись на те, що шлюбний договір укладено з порушенням вимог ст.93 СК, а умови цього договору ставлять її в надзвичайно невигідне матеріальне становище, просила на підставі ст.103 СК, стст.203, 215 ЦК визнати зазначений шлюбний договір недійсним.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 23.01.2014 позов задоволено частково. Визнано особистою приватною власністю Особи 9 автомобілі «Мерседес Бенс», Номерний знак 1, «Шевролет», Номерний знак 2, «Мерседес Бенс», Номерний знак 3.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 29.05.2014 рішення районного суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним шлюбного договору, визнання особистою приватною власністю будинку та земельної ділянки скасовано. Позов Особи 9 задоволено. Визнано недійсним шлюбний договір від 26.08.2011, укладений між Особою 9 та Особою 10; визнано особистою приватною власністю Особи 9 садовий будинок за Адресою 1 та земельну ділянку площею 0, 6380 га, розташовану за цією ж адресою; вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У решті рішення районного суду залишено без змін.

Ухвалою ВСС від 10.09.2014 рішення апеляційного суду в частині визнан­ня шлюбного договору недійсним та визнання особистою приватною власністю позивачки житлового будинку та земельної ділянки скасовано, залишено в цій частині в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23.01.2014.

У заяві про перегляд ухвали ВСС від 10.09.2014 Особа 9 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме — стст.57, 60, 74, 93, 97 СК.

На обгрунтування заяви Особа 9 додала ухвали ВСС від 12.06.2013, від 9.07.2014 та 13.08.2014, в яких, на думку заявниці, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

Ухвалою ВСС від 22.12.2014 справу допущено до провадження у ВС у порядку гл.3 розд.V Цивільного процесуального кодексу.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК Верхов­ний Суд переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом ст.3605 ЦПК, суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14.12.2010 Особа 9 та Особа 10 зареєстрували шлюб.

З метою визначення правового режиму окремого майна, що набувалось упродовж проживання сторонами однією сім’єю, але до реєстрації шлюбу 26.08.2011, Особа 9 та Особа 10 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Особою 11.

У п.1 договору сторони підтвердили, що відповідно до вимог ст.74 СК уважають спільною сумісною власністю таке майно: будинок за Адресою 1 з відповідними господарськими спорудами, зареєстрований за Особою 9 у Вишгородському бюро технічної інвентаризації Київської області за №507, та земельна ділянка площею 0,6380 га, розташована за цією ж адресою, державний акт виданий на ім’я Особи 9.

Пунктом 2 шлюбного договору визначено, що сторони погоджуються з тим, що на зазначене майно, яке визнається ними об’єктом спільної сумісної власності, поширюються положення гл.8 СК, зокрема, що розпорядження зазначеним вище майном буде здійснюватися за взаємною згодою з дотриманням вимог ст.65 СК.

Пунктом 3 договору передбачено, що будь-які інші питання, які стосуватимуться майнових відносин подружжя й визначатимуть взаємні майнові права та обов’язки, які не врегульовані цим шлюбним договором, будуть вирішуватися відповідно до вимог Сімейного кодексу.

У п.4 сторони зазначили, що в момент укладення цього договору усвідомлювали (й усвідомлюють) значення своїх дій і могли (можуть) керувати ними, розуміють природу цього правочину, свої права та обов’язки за договором; при укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається ними у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; договір укладався на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких для них обставин; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), правочин не приховує іншого правочину (не є удаваним); сторони володіють українською мовою, що дає їм можливість зрозуміти текст цього правочину та всі без винятку його умови.

Крім того, в п.8 договору зазначено, що вони, чоловік і дружина, шляхом підписання цього договору підтверджують, що жодна з його умов не ставить кожного з них разом чи окремо в надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Задовольняючи позов у частині визнання особистою приватною власністю Особи 9 автомобілів, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що автомобілі відповідно до ст.57 СК є її особистою приватною власністю. У цій частині судові рішення в касаційному порядку не оскаржувались і судом касаційної інстанції не переглядалися.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання шлюбного договору недійсним, суд першої інстанції зазначив, що зміст шлюбного договору відповідає вимогам ст.203 ЦК та ст.93 СК й не суперечить актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх внутрішній волі; правочин вчинено у формі, встановленій законом, та спрямовано на реальне настання правових наслідків; умови договору не є такими, що ставлять позивачку в надзвичайно невигідне матеріальне становище; умовами договору визначався правовий статус нерухомого майна, а не передавалося це майно у власність іншим особам.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання шлюбного договору недійсним та визнання особистою приватною власністю будинку й земельної ділянки з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині, дійшов висновку про те, що шлюбним договором неправомірно визначався правовий режим майна, придбаного до реєстрації шлюбу, право власності на яке підлягає державній реєстрації, що суперечить ч.5 ст.93 СК, а також що зазначені умови шлюбного договору є несправедливими, оскільки ставлять позивачку в невигідне матеріальне становище. Крім того, у шлюбному договорі визначено правовий статус майна, набутого під час проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу, в той час як факт проживання однією сім’єю на момент укладення сторонами шлюбного договору не був установлений судовим рішенням відповідно до вимог закону.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині визнання шлюбного договору недійсним та визнання особистою приватною власністю будинку й земельної ділянки та залишаючи в цій частині рішення суду першої інстанції без змін, касаційний суд погодився з його висновками та зазначив, що Особа 9 не зазначила, в чому саме полягають надзвичайно невигідні для неї умови шлюбного договору та не довела, яким чином зазначений договір порушує її права. У той же час вимоги ч.5 ст.93 СК при укладенні шлюбного договору не порушені, оскільки за цим договором не відбулася передача у власність Особи 10 будь-якого майна, право на яке підлягало державній реєстрації, а лише визначався правовий режим цього майна, набутого за час проживання сторонами однією сім’єю без реєстрації шлюбу. Оскільки правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності, набутої за час спільного проживання, визначений сторонами в шлюбному договорі, суд застосував до їх правовідносин умови шлюбного договору, а не норми стст.57, 60, 74 СК.

Разом з тим у судових рішеннях суду касаційної інстанції, які надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм стст.57, 60, 74, 93, 97 СК, містяться висновки про таке:

— в ухвалі ВСС від 13.08.2014 суд дійшов висновку про те, що під час вирішення спору про поділ майна, придбаного за час спільного проживання чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, відповідно до ст.74 СК перевіряється факт їх спільного проживання, а майно, набуте ними за час їх спільного проживання, визнається спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними та на це майно поширюється положення гл.8 СК;

— в ухвалі ВСС від 12.06.2013 суд касаційної інстанції, застосовуючи норми стст.60, 93, 97, 103 СК, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним шлюбного договору, яким сторони домовилися про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, оскільки угода не суперечить закону, і при цьому не відбувався перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, та зазначив, що на підставі шлюбного договору передача у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державні реєстрації, є неможливою;

— в ухвалі ВСС від 9.07.2014, переглядаючи в оскаржуваній частині рішення та скасовуючи його в цій частині з направленням справи на новий розгляд, а саме — в частині встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя, суд касаційної інстанції зазначив, що для застосування ст.74 СК суду необхідно встановити як факт проживання сторін однією сім’єю, так і факт придбання ними майна за рахунок спільних коштів; при цьому не вимагається встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах в окремому судовому провадженні.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права — стст.57, 60, 74, 93, 97 СК.

Таким чином, предметом перегляду у справі є питання правомірності домовленості сторін шлюбного договору про правовий режим майна, набутого ними до реєстрації шлюбу та юридичної значимості добровільно визнаного сторонами спільного проживання однією сім’єю до реєстрації шлюбу й набуття ними в цей період спільного майна при застосуванні судом зазначених правових норм.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції указаних норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Згідно з чч.1, 9 ст.7 СК сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч.2 ст.7 СК закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме — така домовленість не повинна суперечити вимогам СК, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, у тому числі шлюбний, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст.8 СК у випадках договірного регулювання сімейних відносин повин­ні застосовуватися загальні норми стст.3, 6 ЦК щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни й розірвання.

Так, ч.3 ст.6 ЦК передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи таким чином особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже, принцип свободи договору відповідно до стст.6, 627 ЦК є визначальним і полягає в наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, ураховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд урегулювати в договорі свої відносини лише у випадках, якщо:

існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства;

заборона випливає зі змісту акта законодавства;

така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і в ст.103 СК.

Виходячи зі змісту стст.9, 103 СК, стст.203, 215 ЦК, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент учинення стороною (сторонами) таких вимог:

1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству, а також моральним засадам суспільства;

2) волевиявлення кожного з подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Перевіряючи доводи заяви щодо правомірності визнання сторонами в шлюбному договорі факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поширення на майно, набуте ними в цей період, режиму спільної сумісної власності майна, необхідно зазначити таке.

Норми СК у стст.57, 60, 61, на підставі ч.1 ст.7 цього кодексу, встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Згідно з ч.2 ст.60 СК уважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З метою збереження балансу інтере­сів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості, СК містить винятки із загального правила, зокрема в ст.62 цього кодексу.

На майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім’єю також поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення гл.8 СК, якщо іншого не встановлено письмовим договором між ними (ст.74 СК).

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка й жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне регулювання цих правовідносин.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена в ст.64 СК. У ч.1 цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою всіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, котре є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому в ч.2 ст.64 СК сформульована норма, яка дозволяє укладати між дружиною та чоловіком договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки в праві спільної сумісної власності, у тому числі й нерухомості, без виділу своєї частки та оформлення права власності.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У гл.10 СК (стст.92—103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Так, відповідно до ч.1 ст.93 СК шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов’язки.

У чч.4, 5 ст.93 СК містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору. По-перше, договір не повинен ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством. По-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита в ч.4 ст.93 СК, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч.3 ст.10 ЦПК.

У справі, яка переглядається, суд дійшов висновку про недоведеність цієї обставини.

Норма ст.97 СК надає подружжю право визначати в шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Таким чином, оскільки норми сімейного й цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначенні цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам стст.64, 74, 93, 97 СК, стст.203, 215 ЦК є правильним.

Встановивши, що правовідносини сторін і правовий режим спірного майна врегульовано шлюбним договором, суд обгрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК.

Що стосується доводів заяви про помилковість висновку суду про правомірність установлення в шлюбному договорі факту проживання сторонами однією сім’єю до реєстрації шлюбу та набуття ними в цей період спірного майна, то необхідно зазначити таке.

Відповідно до стст.3, 234, 256 ЦПК суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (зокрема про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу), з метою підтвердження наявності або відсутності таких фактів.

Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У разі наявності спору про право наявність або відсутності факту, що має юридичне значення, встановлюється судом у порядку позовного провадження при вирішенні спору про право.

Разом з тим, оскільки імперативна норма, яка б забороняла встановлення такого факту домовленістю сторін, відсутня, то суд дійшов обгрунтованого висновку про правомірність визнання такого факту сторонами в шлюбному договорі.

Отжк, критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом і вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам, по-друге, дотримання моральних засад суспільства.

Саме з такого розуміння правових норм виходив суд касаційної інстанції при ухваленні рішення у справі, яка переглядається. Оскільки у справі, яка переглядається, судом ухвалене законне рішення, підстави для його скасування відсутні.

Враховуючи, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, відповідно до ч.1 ст.3605ЦПК в задоволенні заяви Особи 9 слід відмовити.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.3603 , ч.1 ст.3605 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні заяви Особи 9 відмовити.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.

Джерело: zib.com.ua