Виступ Голови Ради суддів України Василя Онопенка на XII позачерговому з'їзді суддів України

Шановні делегати!

Шановні гості з’їзду!

За останні вісім років суддівський корпус країни змушений був проводити три позачергові з’їзди суддів України – восьмий, десятий та нинішній.

У виступі на восьмому позачерговому з’їзді у 2007 році я мав задоволення дякувати делегатам за консолідацію суддівського корпусу. Тоді ми спільними зусиллями вистояли в умовах законодавчої невизначеності, політичних конфліктів, безпрецедентного тиску на судову владу і зберегли  єдність судової системи.

Сьогодні з гіркотою мушу констатувати протилежне: десятий позачерговий з’їзд суддів, який відбувся у вересні 2010 року, став відправною точкою занепаду суддівського самоврядування, з його допомогою суддівську спільноту було розколото, поділено за політичною ознакою на “своїх” і “чужих”. 

Саме через цей розкол судову систему доведено до найкритичнішої межі. Соромно сказати, але через нашу штучну «неоднорідність» ми з неймовірними зусиллями організовували навіть наш сьогоднішній з’їзд. Дата його проведення неодноразово переносилася, у тому числі з обставин, які фактично унеможливлювали проведення з’їзду на демократичних засадах. 

Нинішній позачерговий суддівський з’їзд є надзвичайним як із причин, що зумовили його скликання, так з огляду на рішення, які нам належить тут негайно ухвалити.

Певен, що після так званої реформи 2010-го на найвищий суддівський форум урешті-решт за демократичною процедурою зібралися достойні та принципові представники суддівської спільноти, яким є що сказати після останніх років суцільного «одобрямсу». 

Так, нам є що сказати один одному. Однак, закликаючи до серйозної відвертої розмови, хочу себе і всіх присутніх тут застерегти від багатослів’я і марнослів’я: ми працюємо фактично в умовах війни – зовнішньої агресії та внутрішнього політичного протиборства. Пам’ятаймо, у час, коли в цій залі лунає красиве слово, на Донбасі лунає постріл; ціна кожної, навіть найкращої, промови – людське життя в «гарячій точці» України. 

Сьогодні потрібні не звіти, цифри і слова – від нас чекають ДІЇ, ДЕРЖАВНИЦЬКОГО ВЧИНКУ.

Саме тому, шановні колеги, не маю морального права перетворювати свій виступ у традиційно вивірений і «правильний» звіт Ради суддів України про виконання завдань органів суддівського самоврядування. Тим більше, що рішення, які ухвалювала Рада суддів України, оприлюднювалися на сайті «Судова влада» та в засобах масової інформації. 

Скажу лише, що у період між з’їздами на роботі Ради суддів України та судової системи загалом позначилися особливості як минулого політичного режиму, так і нинішньої надскладної ситуації в країні.

Однак, незважаючи на вказані обставини, обмежені повноваження та  невеличкий кількісний склад – усього 11 членів – Раді суддів вдалося:

– добитися обов’язкової участі вищого органу суддівського самоврядування у підготовці бюджетного запиту на потреби судової влади;

– розширити нормативне регулювання відносин щодо функціонування Єдиного державного реєстру судових рішень;

 – вдосконалити автоматизовану систему розподілу справ між суддями;

 – запровадити моніторинг діяльності судів у частині забезпечення доступу громадян до судочинства.

Рада суддів постійно тримала на контролі питання неприпустимості погіршення статусу суддів та їх соціального захисту, необхідності посилення правових гарантій незалежності суддів, адекватного реагування на протиправні посягання на суддів та членів їх сімей, забезпечення дієвої охорони порядку в судах.

Як найвищий судовий орган суддівського самоврядування Рада суддів України подала позитивні сигнали суддівській спільноті і в “гарячі” зимові дні. На противагу деяким флюгерам у мантіях, ми зуміли продемонструвати власну позицію і не підтримали так званих диктаторських законів, ухвалення яких 16 січня цього року призвело до великого кровопролиття, хоча були прохання, умовляння і навіть прямий тиск з боку тодішніх політичних повелителів. 

Далі ми змогли, по-перше, не допустити проведення заколотницького з’їзду суддів на початку квітня, по-друге, організувати, попри всі складнощі та протидію, проведення нинішнього справжнього з’їзду. 

Ви пригадуєте, яка боротьба точилася на початку квітня цього року за те, щоб провести обрання делегатів за новими правилами відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні»? То була боротьба не за дату проведення з’їзду. 

Тоді керівна верхівка суддівської влади, яка повністю контролювала суди, розпочала активну протидію заходам із відновлення довіри до правосуддя, утвердження права і демократії. Фактично йшлося про своєрідний заколот «суддівських генералів», які були і, як з’ясувалося, залишилися «кров’ю і плоттю» політичного режиму Януковича.

Метою цієї протидії було уникнення від юридичної відповідальності корупціонерів у мантіях, залишення тодішніми суддівськими керманичами на своїх посадах або проникнення до нового складу Конституційного Суду, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Крім того, у такий спосіб намагалися зберегти сторонній, у тому числі із-за кордону, контроль над судовою владою України.

Судячи з усього, ті, хто намагався в традиціях диктаторського режиму провести з’їзд суддів, навіть не усвідомлювали, наскільки кардинально змінилася ситуація, суспільство, Україна. 

Я кажу про це сьогодні, тому що ті квітневі події не втратили своєї актуальності. Намагання повернути минуле і зупинити незворотні об’єктивні правові та демократичні процеси розвитку України тривають. Не менш запеклою була боротьба за те, щоб провести цей з’їзд на нових засадах.

Тож діяльність Ради суддів у цей період була зовсім непростою. Принагідно я хочу подякувати тим її членам, які сумлінно і на совість виконували свої обов’язки. Оцінювати ж діяльність Ради суддів України мені, як її Голові, не зовсім етично. Це – прерогатива усіх суддів. Як прерогативою народу є давати оцінку судовій владі. 

І народ дав таку оцінку. Вона гірка, але давайте визнаємо – загалом справедлива!

Суд як державна інституція зобов’язаний був упередити левову частку соціальних, політичних і правових конфліктів, що призвели до нинішньої трагічної кризи в державі. Тому судді мають взяти на себе певну долю відповідальності за ситуацію, в якій опинилася Україна. 

Ми маємо визнати і завжди пам’ятати, що диктаторський режим в Україні значною мірою став можливим завдяки судовій владі. Саме суди, починаючи Конституційним Судом і закінчуючи місцевими загальними судами, своїми рішеннями утвердили та забезпечували існування цього режиму. 

Це – правда! 

Адже були судові рішення щодо: наділення президента Януковича необмеженими повноваженнями; фактично тотальної заборони на реалізацію права на мирні зібрання; неконституційного позбавлення депутатських мандатів; незаконного кримінального переслідування представників політичної опозиції та активних громадських діячів; «пресування» учасників протестних акцій через їх затримання та арешт, позбавлення автомайданівців права на керування транспортними засобами на підставі сфальшованих протоколів, надання дозволів на обшуки та прослуховування за відсутності будь-яких законних підстав. 

Під тиском судова влада допускала непростиму підміну верховенства права політичною доцільністю.

Понад те, за допомогою окремих носіїв мантій «душилися» неугодні правлячому режиму судді, блокувалася діяльність цілих судів. Достатньо пригадати, як суддя оружного адміністративного суду м. Києва Огурцов заборонив суддям Верховного Суду України проводити Пленум, на якому вони повинні були обирати свого Голову. До речі, пан Огурцов є делегатом цього з’їзду.  

Втрата незалежності судової влади відбулася не стільки через чиєсь бажання встановити авторитарний політичний режим, скільки через зраду його величності Праву частиною суддів, які, з одного боку, своїми рішеннями забезпечили встановлення такого режиму, з іншого – на його замовлення “закріпачували” суддівський корпус. Маємо визнати: суддівське самоврядування як одна з підвалин суддівської незалежності була зруйнована руками самих судів. 

Сьогодні доводиться чути критику рішень Верховної Ради України – Постанови від 24 лютого 2014 року «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» та Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», які й слугують формальною підставою для проведення позачергового з’їзду суддів. 

З цього приводу мушу сказати ось про що.

Так, з правової точки зору вказані рішення не можна визнати бездоганними. Але ідеї радикального оновлення судової влади визрівали не у тиші світлих кабінетів, а на задимлених майданівських барикадах.

Дякуймо Богу і нашому терплячому народу, що не виніс нас із тих кабінетів на вилах, як це зробив з представниками президентської, виконавчої і законодавчої влади. Цінуймо, як дарунок долі, що наші биті і стріляні співвітчизники мудро розібралися, де і ким насправді приймалися найодіозніші судові рішення. Маємо можливість обговорювати наші промахи і недопрацювання у цій залі, а не десь у Ростові-на-Дону. 

Нам дали кредит довіри, нам дали останній шанс!

Суспільство пред’явило судовій владі претензії, люди справедливо порушили питання про зміну принципів діяльності судової влади, про її очищення, про надійний судовий захист своїх прав. 

Однак попри все це, підхід до запровадженої процедури перевірки суддів має бути виключно правовим, виваженим і об’єктивним. Не може бути якогось огульного зачищення на основі емоцій, політичних симпатій чи особистого ставлення. 

Той факт, що суддя розглядав справи, які підпадають під дію Закону «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», зовсім не означає необхідності автоматичного звільнення такого судді, навіть якщо взяти таку підставу для перевірки, як констатацію Європейським судом з прав людини того, що суддя або судді розглянули справу з порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Сама по собі наявність такого рішення Європейського суду не може бути беззаперечною підставою для відповідальності таких суддів. 

Треба уважно підходити до кожного конкретного випадку, розуміючи, що могло бути зловживання правом судити, а могла мати місце звичайна судова помилка, спричинена суперечливим законодавством чи законодавчими прогалинами. Необхідно сказати відверто: законодавча база сьогодні формується безсистемно, внутрішньо суперечливо, без належного правового обґрунтування. У багатьох випадках те, що парламент ухвалює як закон, у жодному разі не може претендувати на статус Закону у правовому сенсі! Політики пишуть закони під себе, а потім ще хочуть, щоб під них на підставі таких законів суди постановляли рішення. 

Попри загальновідомі факти негідної поведінки суддів, ми не можемо забувати того, що в багатьох випадках у суспільно чутливих справах (і щодо права на мирні зібрання, і щодо обрання запобіжних заходів стосовно учасників протестних акцій, і щодо накладення адміністративних стягнень до учасників «Автомайдану») судді відмовлялися діяти в угоду правлячому політичному режиму і займали принципову правову позицію. 

Від нас із вами залежить, чим саме стане для судової влади закон про люстрацію суддів: чи механізмом збереження «кістяка» досвідченого суддівського корпусу, чи «страшилкою» для служителів Феміди, яку будуть використовувати нові політичні «володарі судів». 

А тепер давайте поставимо собі запитання: як ми скористалися цим народним кредитом упродовж останніх місяців?

 На жаль, замовні вердикти суду і досі «не канули в лету». За прикладами далеко ходити не треба. Достатньо проаналізувати судові рішення стосовно останніх з’їздів науковців, адвокатів з обрання членів Вищої ради юстиції. До речі, до останнього моменту існувала реальна загроза того, що й проведення нашого з’їзду може бути заборонено рішенням суду. З’їзд розпочав роботу, але немає впевненості у тому, що ми не отримаємо якогось «суддівського» сюрпризу. 

Наші перші маленькі і локальні перемоги є першими доказами доцільності прийняття вказаних рішень Верховної Ради. 

Сам факт їх прийняття уже зіграв певну суспільно-правову роль: запроваджено новий порядок призначення голів судів, почалося оновлення складу Конституційного Суду, припинено повноваження членів Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, тобто тих органів, які дискредитували себе і фактично втратили суспільну легітимність, у тому числі і з боку суддівського корпусу. 

Але чи вдалося здоровшій частині судової спільноти подолати потужна протидію певних сил (як політичних, так і всередині судової системи), не зацікавлених у будь-яких прогресивних змінах? Будьмо відвертими: на сьогодні процес очищення судової влади фактично заблоковано. Є намагання повернути все назад, а постреволюційну ситуацію використати лише для зміни центрів впливу на суди – зосередити його у нових (точніше, у нових-старих) руках. 

Нині наше завдання ускладнилось удвічі. Якщо досі незалежності судової влади загрожував і загрожує політичний тиск згори, то віднедавна судді відчули ще й колосальний психологічний та фізичний вплив знизу. 

Скажіть: який суддя якого рівня сьогодні може бути впевненим, що судове засідання не перервуть громадяни у балаклавах і маскхалатах та не поведуть «громадянина у мантії» крізь «стрій ганьби»?!

Що робити негайно і безповоротно?

Ми маємо досвід боротьби з великою загрозою суддівській незалежності. Пригадайте, як у 2007-2009 роках Рада суддів України, з’їзд суддів, Верховний Суд України протидіяли намаганням Президента, Парламенту, Уряду, окремих політичних сил встановити контроль над судами. Тоді судова влада вистояла. 

Вона «впала» у 2010 році. Поневолення судів і суддів у 2010 році відбулося без жодних конституційних змін у частині регулювання судочинства. Без таких змін ситуація може бути й виправлена.

Тому великою помилкою буде очікування позитивних зрушень у сфері судочинства лише від чергової заявленої конституційної реформи. Ці зрушення лежать у практичній площині, у конкретній позиції та діях кожного з нас.

Найперше – сьогодні ми спільно з усім суспільством маємо вимагати від політичної влади кардинально змінити її ставлення до суду, припинити розглядати його як інструмент задоволення політичних та особистих інтересів. 

Це ставлення має базуватися на двох ключових моментах: по-перше, справжньому (а не показовому) визнанні незалежності судової влади; по-друге, відмові від керування судами та втручання у їх діяльність.

На жаль, наші політичні керманичі не роблять правильних висновків з уроків історії. В країні змінювалися президенти, парламенти, уряди, але кардинально не змінювалося їхнє ставлення до суду. Досі всі вони прагнули керувати судами, панувати над суддями. Чого політики справді досягли за роки незалежності нашої держави – це витончено впливати на суд.

З іншого боку, багато носіїв мантії з радістю «віддавалися» в руки політиків для вірної служби. Понад те, в останні роки було створено державну систему продукування «своїх» політично та особисто відданих суддів. Ця система включала «рекрутування» до касти відданих тих, що зголосилися прислужитися диктатору та його оточенню, а також використання механізму першого призначення на посаду судді, переведення з одного суду в інший, призначення на адміністративні посади. Зовні це виглядало пристойно і навіть демократично – прикривалося конкурсним відбором, рекомендаціями колективу тощо. Нині з’ясовується, що не все було так прозоро і об’єктивно в тих конкурсах, які автори судової реформи не втомлювалися рекламувати. Як ви, напевно, знаєте, Генеральною прокуратурою проводиться досудове розслідування за фактом зловживання владою посадовими особами Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Вірні служителі диктаторського режиму не тільки продовжують носити мантії – вони швидко переорієнтувалися, змінили «окрас» і вже готові до надання послуг новій владі. Зрозуміло, що на нових, ще вищих посадах, у тому числі й тих, на які призначає з’їзд суддів. 

Чи прийме такі послуги нова політична влада, чи навпаки, зруйнує створену систему суддівського прислужництва? 

На сьогодні – ці питання відкриті. Якщо залишиться все так, як є, то це означатиме, що на політичному Олімпі суд і надалі буде розглядатися як «дівчина за викликом». Тоді марними будуть сподівання суспільства і переважної більшості суддівського корпусу на те, що Україна найближчим часом зможе покінчити з політичним сутенерством у судовій сфері.

У зміні ставлення політичного керівництва до суду – суть судової реформи. За його наявності чинне законодавство та практику його застосування легко наповнити правовим змістом. Водночас без такої зміни жодних принципових позитивних зрушень у сфері правосуддя не чекаймо. Навіть за кардинальних змін Конституції.

А як бути із тиском «низів»? Ідеться про діяльність судів не в зоні бойових дій на сході України. Там справді подвигом стало здійснення правосуддя суддею з нагрудним знаком на синьо-жовтій стрічці, у судових залах з Державним прапором та Державним Гербом України. 

Як сьогодні уникнути втручання «вулиці» у відправлення правосуддя у більшості мирних регіонів України? 

Ось тут ми підходимо до головного. Жодна система не є живучою без дієвого механізму самоочищення. 

Мені багато разів доводилося доносити думку до своїх колег – суддів про те, що найефективнішим і водночас наймеш болісним способом очищення судової влади є самоочищення. Судді найкраще знають, хто є хто в суддівському корпусі – хто служить Закону, а хто – своєму Патрону. Але якщо механізм самоочищення не спрацьовує, тоді починають діяти інші правові механізми – заходи дисциплінарного, кримінально-правового та іншого впливу. Якщо і вони виявляються недійовими, тоді включається суспільство, як це, власне, й відбулося. 

Присутні в цьому залі погодяться з тим, що переважна більшість українських суддів хоче працювати чесно за чітко визначеними законом правилами. Цього можна досягти спільними зусиллями суддів, держави та суспільства.

Президент України Петро Порошенко у своїй інавгураційній промові сформулював простий алгоритм ефективної боротьби з корупцією – чиновники повинні перестати брати хабарі, а громадяни повинні перестати їх давати. Для забезпечення справедливого правосуддя рецепт також простий: судді повинні постановляти законні, обґрунтовані та вмотивовані судові рішення, а держава повинна створити для цього всі необхідні умови – забезпечити самостійність судів, незалежність суддів, їх надійний правовий та соціальний захист.

Що конкретно вимагається від суддів?

Перше – вичавити з себе раба. Найстрашніше для судді – це втрата незалежності, передусім – внутрішньої. З іншого боку, незалежність – це велика відповідальність і кропітка робота. Бо процесуальна незалежність не має нічого спільного з виконанням прохання, вказівки, постановленням рішення на замовлення. 

Друге – змусити поважати себе як суддю і суд як орган правосуддя. Своєю позицією, своїми рішеннями, своєю поведінкою. Повага до суду починається з вимогливості до себе. Авторитет суду не в силі влади, а в силі розуму і справедливості. Суддя – це найвища посада в державі! У певному сенсі вища навіть за пост Президента. Бо суд оцінює правомірність і його дій та рішень. З іншого боку, суддя як носій судової влади уособлює в собі державу – громадяни ототожнюють його з державою і сприймають його рішення, як ставлення до них держави. Це покладає величезну відповідальність на суддю.  

Що мають зробити суспільство і держава?

Навчитися «ростити» суддю і поважати його. Суддя вправі розраховувати на суспільну підтримку і повагу.

Усім потрібно усвідомити, що проблема правосуддя – це не лише проблема судів і суддів. Це проблема суспільства. Не лише судова, а ВСЯ правоохоронна система, Вся державна влада потребує оновлення і очищення. 

Шановні колеги!

Виходячи із зазначеного, маємо усвідомити, що нашому з’їзду належить ухвалити доленосні рішення. 

У різні часи з’їзди суддів багато разів призначали суддів Конституційного Суду, членів Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Але вперше на одному з’їзді суддів вирішується питання про одномометне заповнення фактично всієї суддівської квоти в цих органах. До того ж, це відбувається за особливих умов, коли повноваження представників суддівського корпусу у вказаних органах вирішено припинити достроково і коли є надто велике суспільне очікування істотних змін у судовій владі. 

З огляду на це, як ніколи великим, я б навіть сказав – доленосним, є значення нових кадрових призначень у ці органи. Від них визначальною мірою залежить те, як будуть функціонувати Конституційний Суд, Вища рада юстиції та Вища кваліфікаційна комісія суддів. Чи вдасться кардинально переламати принципи, на яких діяли ці органи в останні три-чотири роки, чи все обмежиться «косметичними» перестановками?

Усе залежить від того, кого з’їзд делегує у ці органи. Тому, шановні делегати, у своєму виборі ми маємо бути принциповими і усвідомлювати відповідальність, яка покладається на нас за подальший стан справ не тільки у судовій сфері, а й у державі загалом. 

Пригадуєте, як навесні 2010 року уже тоді колишній Президент Віктор Ющенко критично висловився стосовно рішення Конституційного Суду, яким була «освячена» коаліція тушок, сформована в парламенті під Януковича? Ющенко вказав на відверту заангажованість Конституційного Суду. Тоді мене журналісти запитали, наскільки правильною та обґрунтованою є така оцінка колишнього президента. 

Я відповів так: якщо чинити по честі і совісті, то Віктор Андрійович не мав права критикувати це рішення, навіть вважаючи його неконституційним. Більше того, Ющенко мав би взяти на себе частину відповідальності за це рішення. Адже за свого президентства він призначив шість суддів Конституційного Суду (третина всього його складу), які брали участь у вирішенні цієї справи, у тому числі й суддю-доповідача. 

Тому не можемо помилитися у своєму виборі – надто високим є рівень суспільного очікування від призначень, які має здійснити з’їзд суддів. Уперше процедура висунення кандидатів почалася задовго до з’їзду – у суддівських колективах, прізвища кандидатів було оприлюднено для громадського обговорення. Вибрати маємо найдостойніших, яким не лише притаманні три відомі «П» – Професіоналізм, Патріотизм і Принциповість, але й які матимуть Мужність відстоювати свою принципову професійну позицію в інтересах України.

Хочу наголосити: нинішні призначення у жодному разі не повинні перетворитися на акцію з чергового працевлаштування незмінних представників так званої суддівської номенклатури, тобто тих, хто уже багато років перебував на «теплих» місцях, а тепер, втративши їх знову хоче зайняти ще більш «теплі». Особливо це стосується тих, хто віддано прислужував попередньому політичному режиму, фактично знищуючи незалежну судову владу, а тепер хоче сховатись за черговою високою посадою.

У нас є з кого вибирати. У судовій системі є багато високоосвічених, принципових суддів, які компетентно роблять свою справу, які віддано служать Україні. Так, вони не такі відомі, як дехто. Але це зовсім не означає, що вони гірші. Насправді вони можуть бути більш достойними. 

Ми повинні зробити правильний вибір. Ми не маємо права помилитися. Бо це буде дорога помилка і для судової влади, і для країни.

Закликаю вас зробити сьогодні усе, щоб цей з’їзд поклав початок відродження справжнього суддівського самоврядування, утвердження незалежної судової влади, відновлення довіри громадян до суду, яка є базовою суспільною передумовою виконання ним функції правосуддя.

Державної мудрості усім нам і здорового почуття професійного самозбереження!

Дякую за увагу.