Узагальнення судової практики

Узагальнення 

практики розгляду Малиновським районним судом м.Одеси цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням

(за матеріалами судової практики 2007-2008 р.р.) 

Конституція України у ст.47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст. 71 ЖК УРСР),  членів сім’ї власника жилого приміщення протягом року (ст. 405 ЦК України). Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання цих осіб в судовому порядку такими, що втратили  права користування ним (ст. 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України).

Вищевказана категорії справ є досить поширеною у судової практиці. У 2007 році в провадженні Малиновського районного суду м.Одеси перебувало 920 цивільних справ, спори яких виникали з житлових правовідносин, з них 203 справи, стосувались визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, що становить 22,1 % від усіх житлових спорів. За перше півріччя 2008 року цей показник дорівнював 19,1 % від усієї кількості житлових спорів.         

Вивчення судової практики про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, дозволило зробити висновок про  неоднаковість застосування суддями Малиновського районного суду м.Одеси норм ст.ст. 71,72, 107  ЖК УРСР, відсутність єдиного розуміння закону щодо розмежування правовідносин, що регулюються нормами ЖК УРСР та ЦК України, зокрема щодо  сервітутного (речового) характеру права користування чужим жилим приміщенням, невірну оцінку характеру стосунків між учасниками процесу, обставини вселення та інше, тобто неповне  з’ясування обставин справи, що призводить до помилкового застосування закону.

Зазначені обставини обумовили необхідність проведення узагальнення практики розгляду справ даної категорії з метою виявлення упущень і типових помилок у вирішенні справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщення, визначення шляхів усунення виявлених порушень, формуванням правильної й однакової практики вирішення зазначеної категорії спорів.

Нормативно-правове регулювання

            При  розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням суддям необхідно керуватися: Конституцією України; Житловим кодексом УРСР, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України,  Законом України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, та іншими нормативно-правовими актами України з житлових питань.

            Роз’яснення окремих питань, що можуть виникати під час розгляду цієї категорії справ містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України „Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України” від 12 квітня 1985 року №2; Листі Верховного Суду України від 26 травня 2001 року про викладення правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право).

            Необхідно також враховувати тлумачення категоріального апарату, які були надані в рішенні Конституційного суду України  у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї").

Окремі питання застосування норм матеріального та процесуального права при розгляді справ  про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням

Як свідчить вищенаведена статистика житлові спори про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням є досить поширеними у судовій практиці.

Необхідно враховувати, що задоволення позову про визнання втратившим право на користування жилим приміщенням можливий лише у відношенні тієї особи, яка вже набула права користування конкретним житловим приміщенням, вселилась в нього в установленому порядку у якості члена сім’ї наймача, члена ЖБК або члена сім’ї власника квартири чи будинку, однак певний час без поважних на то причин в ньому не мешкає, тобто не використовує житло за цільовим призначенням - для проживання[1].  

При цьому принципове значення має розмежування гарантій прав на житло, які надаються громадянам у разі їх тимчасової відсутності, встановлені ЦК України для осіб права яких охороняються нормами про речеві права, і відповідно ЖК УРСР для громадян, які проживають у державному чи комунальному житловому фонді.

Оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає володіння, користування, розпорядження, та якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків передбачених законом, то власник не може бути визнаний  таким, що втратив право користування своїм майном. Разом з тим, при розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, з правовідносинами, які виникають між власником житла та членами сім’ї колишнього власника житла. У першому випадку власник житла має право на підставі ст. 391 ЦК України вимагати від колишнього власника усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, зняття останнього з реєстрації. При цьому втрата права користування жилим приміщенням є наслідком припинення права власності на жиле приміщення у колишнього власника житла

Таким прикладом може бути цивільна справа №2-5989/08 за позовом гр. Б. до гр. С., за участю третьої особи Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області про визнання втративши право користування, усунення перешкод в користуванні власністю, виселення та зняття з реєстраційного обліку.  Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29.08.2008 р. був задоволений позов гр. Б. – власника житлового будинку, до гр. С. – колишньої власниці житлового будинку, яка продала житловий будинок позивачці, залишилась мешкати в спірному приміщення, з реєстрації не знялась, у зв’язку чим були створені перешкоди в реалізації права власності гр. Б. Відповідачка була визнана такою, що втратила право на користування жилим приміщенням в зв’язку з припиненням права власності, зобов’язана усунути перешкоди в користуванні, виселена. Судом також встановлено порядок виконання рішення суду, згідно з яким вказано на обов’язок передбачений законом Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в особі СГІРФО зняти з реєстраційного обліку відповідачку у разі набрання законної сили рішення суду.      

Аналогічними є справи №2-4175/08, 2-3493/07, 2-4175/08, 2-4886/08, 2-5123/08, 2-4004/08, 2-4384/08.

Не можна вважати вірною практику звернення нових власників житлових приміщень з позовами до відповідних  відділів РВ ОМУ ГУМВС  з вимогами про зобов’язання їх зняти з реєстрації колишніх власників житла поданих в порядку КАС України. Так, постановою суду від 14.02.2007 року, був задоволений позов гр. Б. до ВГІРФО Хмельницького ВМ Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області про зобов’язання зняття з реєстраційного обліку, поданий в порядку КАС України  (справа №2а-307/07). Для відповідного зобов’язання судом відповідача необхідним є встановлення факту неправомірної дії (бездіяльності). Проте такий висновок суду не може бути підтверджений матеріалами справи у будь-якому випадку, оскільки, наприклад, колишній власник сам був повинний звернутися до реєстраційних органів та знятися з обліку, проте оскільки така заява не надійшла до органів УМВС, то не відбулося і зняття. В таких випадках йдеться про спір цивільний. Так, відповідно ст. 29 ЦК України  визначається місто проживання фізичної особи, а з цим юридичним фактом пов’язана власно реєстраційна процедура. Таким чином, зняття з реєстраційного обліку є наслідком встановлення судом зміни місця проживання, втрати права на користування житлом відповідачем, і тільки після цього можуть бути порушені інші процедурні питання, зокрема щодо зняття з реєстраційного обліку.        

Не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства позови про визнання права користування житловим приміщенням та зобов’язання здійснити реєстрацію. Оскільки право користування є правом цивільним, тому, практику віднесення таких спорів до адміністративної юрисдикції слід вважати помилковою.

Так, наприклад, позов гр. А, яка діяла в інтересах неповнолітнього до Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, ТОВ „М” про визнання права користування житловим приміщенням та зобов’язання здійснити реєстрацію, був прийнятий судом, розглянутий та задоволений в порядку КАС України (справа №2а-1052/07). Відповідно до обставин справи, гр. А. з 06.05.1998 року зареєстрована та проживає у гуртожитку.  Разом з нею в кімнаті проживає її син – гр. Б. 13.07.1990 року народження. Після досягнення ним 16-ти річного віку вона звернулась до паспортного відділу з проханням його зареєструвати, однак їй було відмовлено, у зв’язку з тим, що гуртожиток має статус холостяцького. Не оскаржуючи відмови паспортного органу, позивачка звернулась до суду з адміністративним позовом  в якому просила суд визнати за її сином право користуванням житловим приміщенням гуртожитку та здійснити його реєстрацію за місцем мешкання.

Судом не було враховано, що в наведеному прикладі, як перша так і друга вимоги пов’язанні між собою, тому потреба вирішення їх в одному провадженні є очевидною, а виниклий спір про право користування житловим приміщенням в силу ст. 15 ЦПК України належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Згідно зі ст.319 ЦК України, власник має право вчиняти щодо свого  майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно вселення членів сім’ї у житлове приміщення, яке належить громадянину на праві власності є результатом реалізації права власника й у них виникає право на користування чужим майном, тобто сервітутне право.

При цьому, ч.2 ст. 405 ЦК України, передбачені,  спеціальні підстави для визнання особи такою, що втратила право на користування житлом власника: у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Таким чином, у разі виникнення спору між власником та особами, які вселялися в житло у якості членів сім’ї, суд повинен врахувати, що право користування житлом має речово-правовий характер, у зв’язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи понад один рік у спірному житловому приміщенні

Зазначений висновок підтверджується і ухвалою апеляційного суду Одеської області від 15.05.2007 р., якою було залишено в силі рішення Малиновського районного суду м.Одеси №2-108/07 за позовом гр. М (власника житлового приміщення) до  гр. М (колишньої дружини) про визнання її такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. В ухвалі апеляційний суд зазначив, що відповідачка поселилась на спірну жилу площу як член сім’ї позивача (власника житла) і має право користування цим житлом на підставі ч.1 ст. 405 ЦК України.

Аналогічний висновок щодо збереження права користування житловим приміщенням, навіть у разі припинення сімейних стосунків наведений і в рішенні по цивільній справі №2-510/07 за позовом гр. Н, яка діяла у власних інтересах та в інтересах неповнолітнього Ф. до Ф.А, Ф.Н. про усунення перешкод у користуванні жилою площею та вселення  (суддя Сєвєрова Є.С.). Зазначене рішення було залишено в силі ухвалою апеляційного суду Одеської області від 25.12.2007 року.   

В іншій цивільній справі №2-5385/08, рішенням суду від 07.07.2008 р., був задоволений позов власниці житлового будинку – Г.С. поданий до колишнього чоловіка -  Г.О. про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, на підставі ст. 405 ЦК України. Судом було встановлено, що з січня 1997 року в житловому будинку, який належить на праві власності позивачці, був прописаний її чоловік, шлюб з яким  розірваний 23.12.2003 року. Після розірвання шлюбу, відповідач житловим приміщенням не користувався, його місце проживання не відоме. Враховуючи, відсутність відповідача за місцем мешкання понад один рік, без поважних причин та відсутність іншої домовленості між власником житлового приміщення та відповідачем, суд визнав його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням.

Разом з тим, слід мати на увазі, що право користування житловим приміщенням, в силу ст.405 ЦК України, зберігається не тільки за членами сім’ї (в тому числі колишніми) власника жилого приміщення, а й за членом його сім’ї, у разі зміни самого власника. При цьому припинення цього права можливо лише у випадках передбачених ст. 406 ЦК України. Таким чином, безумовне виселення таких осіб, тільки внаслідок того, що право власності на житлове приміщення перейшло до іншої особи є неправомірним та не відповідає природі спірних правовідносин.     

 Зазначений висновок об’єктивно підтверджується і наявною судовою практикою. Наприклад, цивільною справою №2-4566/07 за позовом С. до Ч., третя особа Малиновський РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області про усунення перешкод в здійсненні права власності, вселення, виселення та зняття з реєстраційного обліку (суддя Сєвєрова Є.С.) Відповідно до обставин справи, позивач 23.03.2007 року став власником житлового будинку, що розташований по вул. З. в м.Одесі, однак після укладення договору купівлі-продажу з’ясувалось, що в будинку залишився проживати Ч, член сім’ї колишнього власника Ч, який добровільно виселятися не бажає та створює перешкоди для його довірителя як в проживанні в будинку, так і в вселенні до нього. Рішенням суду від 20.11.2007 року, позовна заява гр. С була задоволена в частині вселення позивача у житловий будинок, в решті позовних вимог було відмовлено. В мотивувальній частині рішення суд зазначив, що позивач, як власник житлового будинку має право на вселення до нього. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про виселення відповідача, суд посилаючись на ЖК УРСР зазначив, що в разі припинення сімейних відносин із власником будинку колишні члени його сім’ї не втрачають право користування займаним ними жилим приміщенням. Та обставина, що особа є власником жилого приміщення, а отже має охоронюване законом право володіти, користуватись і розпоряджатись належним йому майном, сама по собі не може бути підставою для виселення інших осіб, які там правомірно проживають. Не є підставою для виселення членів сім’ї власника будинку, в тому числі й колишніх, і факт переходу власності на будинок до іншої особи, оскільки їхнє право врегульоване житловим законодавством, за яким згідно до ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у користуванні ним інакше як з підстав і в порядку, передбаченим законом. Крім того, як на підставу позову  позивач посилався на норми ст. 391 ЦК України про власність та ст. 48 Закону України „Про власність”, які не передбачають виселення.

В іншій аналогічній за фабулою цивільній справі №2-2667/06 за позовом гр. М до гр. Р та ін. про усунення перешкод в реалізації права власності, примусове виселення, зняття з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом заступника прокурора Малиновського району м.Одеси в інтересах малолітніх дітей про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права користування квартирою (суддя Дрішлюк А.І.), суд задовольняючи зустрічний позов заступника прокурора в частині визнання права користування за Р та малолітніми дітьми виходив з положень ст. 405 ЦК України, а також того, що це право користування майном (члена сім’ї) є правом на чужу річ (сервітутним правом), яке може бути припинене у випадках передбачених ст. 406 ЦК України. Тому оцінюючи доводи позивача М в частині порушення відповідачкою вимог ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК України, суд зазначив, що згідно з ч.ч. 5,6 ст. 403 сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. На підставі зазначеного, суд зробив висновок, що продаж спірного майна, обтяженого сервітутними правами позивачу М не припиняє право користування спірним майном неповнолітніми дітьми та їх матір’ю Р. З урахуванням наведено в частині позовних вимог М, як власника спірного житлового будинку, про усунення перешкод в користуванні та виселені було відмовлено.

Слід зауважити, що і в інших випадках коли йдеться про право користування жилим приміщенням судді першої інстанції вірно визначають правову природу права користування та встановлюють сервітут. Так, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси по справі 2-3928/06 (суддя Погрібний С.О.) за позовом В до Ц про встановлення права користування жилим приміщенням – сервітуту, позов задоволено визнано право користування -  встановлено сервітут.

Аналогічний висновок щодо збереження права користування житловим приміщенням за колишніми членами сім’ї, навіть у разі зміни власника житлового приміщення вбачається з тексту рішення від 09.11.2005 р. по цивільній справі №2-115/05 за позовом гр. К.П. до К.Л., К.С. про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення та за зустрічним позовом  гр. К.Л., КС про визнання права користування частиною житлового дома (суддя Погорєлова С.О.) І хоча правової кваліфікації щодо виникнення сервітутного права в тексті рішення не наведено, загальний висновок суду відповідає загальним засадам цивільного та житлового законодавства.

Разом з тим, не дивлячись на формування єдиної правильної судової практики щодо врегулювання зазначених спірних правовідносин, тлумачення та співвідношення правових норм ЖК УРСР та норм щодо встановлення сервітутного права користування житловим приміщенням наведених в ст.ст.405,406 ЦК України, не знаходять підтримку у суді апеляційної інстанції, що призводить до помилкового скасування ухвалених судових рішень.

Так, ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області від 25.02.2008 року, було скасоване рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 20.11.2007 року по цивільній справі №2-4566/07, з посиланням на те, що відповідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майно. Оскільки права члена сім’ї колишнього власника були похідними від прав самого власника, то з припиненням права власності на спірний будинок у колишніх власників, припиняється право на житло й у самого члена його сім’ї. При перегляді іншої вищевказаної справи №2-2667/06, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області, в ухвалі від 10.01.2007 року, не погодилась з висновками суду першої інстанції відносно застосування сервітутного права, оскільки вимоги про встановлення сервітуту (ст. 402 ЦК України) та його припинення (ст. 406 ЦК України) не заявлялись.

Зазначені висновки суду апеляційної інстанції не узгоджуються з чинним законодавством та призводять до помилкового скасування цілком законних рішень суду першої інстанції.

Аналіз судової практики свідчить і про неоднозначне тлумачення деяких категоріальних понять, зокрема „члена сім’ї”.

Вирішуючи питання чи має певна особа статус „члена сім’ї” чи ні, суддям  необхідно виходити з наступного.

Відповідно до ст.3 СК України, сім'ю складають особи,  які спільно проживають,  пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Положення ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР зазначає, що до членів сім’ї належать дружина наймача (власника), їхні діти, батьки та інші особи, якщо вони проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Права члена сім’ї має також і особа, яка перестала бути членом сім’ї наймача, але продовжує проживати в займаному ним житловому приміщенні.

У рішенні Конституційного суду України  у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї”) від 03.06.1999 р. у справі №1-8/99 №5-рп/99, зазначено, що щодо поняття „член сім’ї” Конституційний Суд України виходить з об’єктивної відмінності його змісту від галузі законодавства, підкреслюючи при цьому, що навіть міжнародно-правовими актами не встановлено єдиних критеріїв чи поосібного переліку членів сім’ї.

Аналіз змісту норм галузевого законодавства, що регулює питання втрати права користування житловим приміщенням дозволяє віднести до членів сім’ї власника осіб, які проживають з власником і ведуть з ним спільне господарство; колишніх членів сім’ї власника, зокрема осіб, які проживають з власником, але з певного часу вже не є членами сім’ї; члени сім’ї колишнього власника, зокрема особи, які проживають у житлі, право власності на яке перейшло від громадянина, який зберігає сімейні стосунки з користувачами жилого приміщення, до інших осіб; колишніх членів сім’ї колишнього власника житлового приміщення.

Так, в цивільній справі №2-4839/07 за позовом гр. Г.Є до Г.В., Г.С., Г.О., Ц.М., Г.В., Г.А., ВГІРФО Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області про усунення перешкод в користуванні власністю, зняття з реєстраційного обліку та виселення, при встановленні статусу члена сім’ї позивача, суд виходив з того, що внаслідок розірвання шлюбу між сином та невісткою позивачки, остання втратила статус члена сім’ї як у відношенні своєї колишньої невістки та і її дітей, тобто онуків позивачки. Суд, встановивши наявність квартири у матері невістки, зробив висновок про те, що вона як член сім’ї має можливість зареєструватись зі своїми дітьми у своєї матері, а позивачка, як власник житлового приміщення, на підставі ст.ст. 316, 317, 391 ЦК України, має право вимагати усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів з спірного житлового приміщення.

Безумовно, що зазначену практику не можна вважати вірною. По-перше, з урахуванням того, що статус члена сім’ї власника мають особи не тільки першого ступеню споріднення, а по-друге, відносини між власником житлового приміщення та членами його сім’ї, в тому числі і колишніми, як вже зазначалось, носять речово-правовий, а не особовий характер, у зв’язку з чим розірвання шлюбу не є підставою для припинення встановленого сервітутного права.          

Не можна вважати вірною і практику вирішення спорів за позовами власника житлового приміщення до особи, яка вселялась до житлового приміщення у якості члена його сім’ї на підставі ст.ст. 71, 107 ЖК УРСР.

Застосування цих правових норм можливо лише тоді, коли мова іде про громадян, які набули право користування житловим приміщенням у державному та комунальному житловому фонді, однак втратили до нього інтерес з різних підстав.

Статтею 71 ЖК УРСР передбачена можливість збереження жилого приміщення за відсутніми наймачами або членами їх сімей протягом шести місяців або протягом більш тривалого часу при наявності конкретних обставин, перелічених також в ст. 71 цього ж кодексу, зокрема призовна та строкова військова служба, тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням, поміщенням дитини (дітей) на виховання в дитячий заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника, виїздом у зв’язку з виконанням обов’язків опікуна (піклувальника), влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей-інвалідів, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги, виїзду на лікування в лікувально-профілактичний заклад, взяття під варту або засудження).

Тимчасова відсутність особи може бути безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Таким чином, у разі встановлення судом факту лише тимчасової відсутності наймача за місцем мешкання, строк якого не перевищує шести місяців, підстав для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщення немає.

При цьому під тимчасовою відсутністю розуміються такі випадки, коли особа протягом певного часу не проживає в жилому приміщенні, але інтересу щодо користування ним не втрачає в силу закону. Тимчасова відсутність повинна нести  безперервний характер. Якщо особа повертається на місце проживання, вважається, що переривається і строк тимчасової відсутності. Разом з тим, обставиною, яка перериває шестимісячний строк, не може вважатися епізодичні появи особи не з метою постійного проживання, а з метою лише утримати за собою житло.

Так, наприклад в цивільних справах №2-1660/07 та №2-1658/07, суд відмовив в задоволенні позовів КП „ДЄЗ Бугаївське”” про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, на підставі ст.ст.71,72 ЖК УРСР, у зв’язку з недоведеністю позивачем факту безперервної відсутності відповідачів за місцем мешкання, а також спростування цих фактів показаннями свідків, які пояснили, що особисто бачать відповідачів за місцем мешкання декілька разів на місць.    

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки провадиться згідно з ст.72 ЖК УРСР в судовому порядку і суд має вирішити це питання таким чином, щоб не були порушені права та законні інтереси неповнолітнього. При цьому слід мати на увазі, що жила площа у будинках державного та громадського житлового фонду зберігається за неповнолітніми незалежно від обставин, які слугують підставою їх відсутності.

Так, при відсутності неповнолітнього у зв’язку з поміщенням його на виховання в дитячій заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника, жиле приміщення  зберігається за ним протягом усього часу перебування в цьому закладі та у вказаних осіб, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишились проживати всі члени сім’ї (ч.3 ст. 71 ЖК УРСР).

Правом звернення до суду з відповідним позовом мають члени сім’ї (в тому числі колишні), а також наймодавці в тому числі і житлово-експлуатаційна організація.

При цьому органи управління житловим фондом можуть заявляти вимоги про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, на підставі ст. 71 ЖК УРСР, когось з членів сім’ї наймача цього приміщення незалежно від того, що решта членів сім’ї  не оспорюють права відсутнього на житло, якщо це не змінює  певні права і обов’язки зазначених органів (тягне за собою зняття наймача з обліку потребуючих поліпшення житлових умов, припинення пільгової оплати комунальних послуг, тощо.) 

Піднаймач жилого приміщення правом звернення до суду з позовом про визнання наймача таким, що втратив право користування жилим приміщенням на підставі ст.71 ЖК УРСР, не передбачено, тому практику задоволення судами таких позовів не можна визнати правильною.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про деякі питання, що виникли у практиці застосування судами Житлового кодексу України” у справах щодо визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право на користування жилим приміщенням, необхідно з’ясувати причини його відсутності понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, в осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім’ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Законодавство не містить переліку підстав, які вважаються поважними причинами відсутності за місцем мешкання понад шість місяців, і за наявністю яких особа не може бути визнана такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. Поважність причин відсутності особи за місцем мешкання, визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. При цьому, встановлення причин відсутності понад встановленні законом строки має відбуватися тільки після встановлення факту відсутності відповідача в зазначені строки.

Так, рішенням суду від 22.02.2007 року по цивільній справі №2-22ц2558/07 неможливість сумісного проживання з особами, які зловживають наркотичними засобами та хворі, були визнані поважними причинами тимчасового не проживання гр. П.Л. та П.І. на спірній житловій площі та підставою для продовження судом пропущеного строку. Зазначене рішення в цій частині було залишено в силі ухвалою апеляційного суду Одеської області від 04.07.2007 року.

В іншій цивільній справі №2-5330/06, неприязні відносини, які склались між сторонами після розірвання шлюбу були визнанні поважними причинами відсутності Ф.Г. за спірною адресою, у зв’язку з чим судом було відмовлено в задоволенні позову Ф.О. до Ф.Г. про визнання його таким, що втратив право на користування житловою площею, на підставі ст.71 ЖК УРСР. Зазначене рішення ухвалою апеляційного суду Одеської області від 01.03.2007 року було залишено без змін.

Відповідно до правових позицій висловлених судовою колегію в цивільних справах Верховного суду України в зв’язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 році, при вирішенні спорів, пов’язаних з користуванням жилими приміщенням в будинках і квартирах, які належать громадянам на праві приватної власності, зокрема про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, слід виходити з норм глави 6 розділу ІІІ ЖК УРСР про користування жилими приміщенням в будинках (квартирах) приватного житлового фонду. Проте слід зауважити, що норми глави 2 цього розділу ЖК УРСР щодо користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду застосовуються до житлових відносин у приватному житловому фонді, у випадках, коли у главі 6 ЖК УРСР є посилання на них або коли схожі житлові правовідносини не врегульовані нормами глави 6 і застосування до них норм глави 2 не суперечить їх змісту. Проте у разі наявності спеціальної норми, щодо спірних відносин підлягає застосуванню саме спеціальна норма. Так, наприклад питання збереження житлової площі за тимчасово відсутнім наймачем та членами його сім’ї в будинках (квартирах) приватного житлового фонду врегульовано ст. 163 ЖК УРСР, відповідно до якої житлове приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем та членами його сім’ї в межах строків установлених частиною першою, пунктами 1 і 5 частини третьої і частиною четвертою статті 71 ЖК УРСР, тобто протягом шести місяців. Разом з тим, користування жилою площею в приватному житловому фонді та механізм втрати права користування також врегульовано нормами ЦК України.  Відповідно необхідно враховувати  підставу виникнення відповідних відносин, яка в свою чергу визначає їх правову природу.  Так, членство в сім’ї власника жилого приміщення надає право на користування його житлом, при цьому житлове приміщення, яке  мають право займати члени сім’ї власника  визначається його власником (ст. 405 ЦК України). На сьогодні відносини користування житлом в приватному житловому фонді врегульовані главою 59 ЦК України та главою 6 ЖК УРСР. При цьому необхідно звернути увагу на те, що положення глави 6 ЖК УРСР застосовуються в частині, що не суперечить ЦК України, та розповсюджувались на відносини щодо найму житла, яке належить на праві приватної власності громадянину. Таким чином, можна зробити висновок, що механізм втрати права на користування житлом передбачений ст. 163 ЖК УРСР не може застосовуватися до відносин, які ґрунтуються на договорі найма житла (глава 59 ЦК України) та в сучасних умовах має значення тільки у випадках для застосування в порядку аналогії щодо власників-юридичних осіб, коли користування почалося до набрання законної сили ЦК України.

Аналіз судової практики свідчить про те, що існують випадки  вирішення питання щодо визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням у приватному житловому фонді на підставі ст. 71 ЖК УРСР, що не можна вважати вірним, оскільки з прийняттям ЦК України, застосування ст.ст. 71,72 ЖК УРСР можливо тільки до приміщень в будинках державного і громадського житлового фонду.

З цього приводу звертає на себе увагу цивільна справа №2-6272/08 за позовом ТОВ „Р” до гр. А про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позов був поданий на підставі ст.ст. 71,72,107 ЖК УРСР, при цьому позивач посилався на те, що будинок належить йому на праві власності та раніше мав статус гуртожитку. Відповідач з 02.12.1998 року зареєстрований за спірною адресою, однак з початку 2005 року в будинку не проживає, місце його перебування позивачу невідоме, як і його колишній дружині та сину, які залишились проживати за спірною адресою. Рішенням суду від 06.08.2007 року, позов ТОВ „Р” був задоволений на підставі ст.ст.71,72 ЖК УРСР. Суд встановив факт відсутності відповідача за спірною адресою понад шість місяців та з метою захисту права власності позивача на будинок визнав його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, про що зазначив в мотивувальній частині рішення.    

Аналіз зазначеної цивільної справи, свідчить про порушення судом не тільки норм матеріального права, а й процесуального, зокрема ст.11 ЦПК України, щодо межі розгляду цивільної справи, а також реалізації принципу змагальності сторін, у зв’язку з чим суд не мав право самостійно змінювати правові підстави позову, без згоди на це позивача.

В іншій цивільній справі №2-6873/07 позов К.Г. до К.С. про визнання її такою, що втратила право на користування житловим приміщенням  поданий на підставі ст.ст. 71,72 ЖК УРСР, рішенням суду від 27.09.2007 року був задоволений з посиланням на ст. 163 ЖК УРСР. При цьому, судом було встановлено, що спірний будинок належить позивачці на праві власності, а відповідачка приходиться їй дочкою, тобто є членом сім’ї власника. Питання щодо зміни підстави позову судом не вирішувалось.

Розірвання договору найму на підставі ст. 107 ЖК УРСР можливо лише у разі вибуття наймача  та членів його сім’ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому самому населеному пункті. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім’я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім’ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням.

На відміну від ст.ст. 71,72 ЖК УРСР, у разі пред’явлення позову на підставі ст. 107 ЖК УРСР, доказуванню підлягає обставина вибуття особи  щодо якої пред’явлений позов на інше постійне місце мешкання.  

З цього приводу звертає на себе увагу цивільна справа №2-4682/07. Відповідно до якої, гр. Г. звернулась до суду з позовом до М., якого просила визнати таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, на підставі ст.ст. 71,72 ЖК УРСР. В обґрунтування позову зазначила, що відповідач з грудня 2003 року виїхав із спірного приміщення, забравши всі свої особисті речі на постійне місце проживання до Ізраїлю. В матеріалах справи містились докази, про дійсне проживання відповідача в Ізраїлі, а також відповідним чином легалізована заява, з проханням зняти з реєстрації, у зв’язку постійним місцем проживання за межами України. Рішенням суду від 07.05.2007 року, позов Г. був задоволений на підставі ст.ст. 71, 72 ЖК УРСР, при цьому питання щодо зміни підстав позову за згодою позивача, не підіймалось.

Відносно доказів, які можуть бути прийняті судом на підтвердження факту не проживання особи за місцем мешкання протягом певного часу, слід виходити з загальних положень глави 5 ЦПК України. 

Крім даних встановлених на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, пояснень свідків, серед допустимих письмових доказів слід відокремити належним чином завірений акт про не проживання особи за місце реєстрації протягом певного періоду часу; особистої заяви особи про вибуття з місце реєстрації на інше постійне місце проживання.

При цьому у відповідності з наведеною нормою та п. 11 постанови Пленуму Верховного суду України „Про деякі питання, що виникли з практики застосування судами Житлового кодексу України” від 12.04.1985 р. за №2, наймач або член його сім’ї втрачає право користування жилим приміщенням якщо він вибув на інше постійне місце проживання. Доказами вибуття можуть бути будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання  (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім’ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення іншого договору на невизначений строк, тощо).

Так, ухвалою апеляційного суду від 18.10.2006 року було скасоване рішення суду №2268/06 за позовом гр. П.З, П.Ю. про визнання  таким що втратив право користування жилим приміщенням. Зокрема в ухвалі було зазначено, що позов заявлений на підставі ст. 107 ЖК УРСР. Відповідно до ч.3 ст. 10 ЦПК України, обов’язок доказування обставин лежав на позивачах. Однак, на думку колегії, позивачі не довели, що відповідач вибув на інше постійне місце проживання, навпаки їх твердження суперечать доказам по справі.     

Розповсюдженою є практика звернення відносно колишніх членів сім’ї наймача з вимогою про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням з послідуючим зняттям з реєстраційного обліку цієї особи.

В переважній більшості справ, суд задовольняє зазначені позови, з зобов’язання відповідних реєстраційних органів зняти особу, яка була визнана такою, що втратила право на користування житловим приміщенням з реєстрації за вказаною адресою. (Цивільні справи №2-2694/08, 2-6871/07, 2-6495/07, 2-2923/07, 2-4206/07, 2-4839/07, 2-6789/07, 2-7864/07, 2-1652/08, 2-2623/08, 2-3429/08, 2-2295/08, 2-1278/08 та інші.)

Однак, зазначену практику не можна вважати вірною.

Так, згідно зі ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. 

Відповідно до абзацу 6 ч.1 ст.3 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. Тобто правовою підставою для перебування на реєстраційному обліку є проживання чи перебування в житлі за певною адресою.

Згідно зі ст. 6 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання

Статтею 7 цього ж Закону встановлено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семі днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, виходячи зі змісту зазначених норм закону, прийняте рішення суду про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням відповідно є підставою дня зняття цієї особи з реєстрації, тому додатково зобов’язувати реєстраційні органи вчинити ці дії не має потреби.

Крім того, відповідно до ст. 14 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організації, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Разом з тим, задовольняючи позови даної категорії, суди не позбавлені права на визначення порядку його виконання, наданого ст.217 ЦПК України. Використання цього процесуального права, з урахуванням неоднакової судової практики, що склалась, дозволить створити умови для попередження випадків несвоєчасного виконання рішення суду, а отже дозволить виконати вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950 р., відповідно до якої права людини вважаються захищеними лише після повного виконання рішення суду. Невиконання судового рішення є порушенням права особи на суд і стаття 6 Конвенції втрачає свій сенс.

Таким чином, задовольняючи позови про визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом, суддям доречно використовувати права надані ст.217 ЦПК України, щодо встановлення порядку виконання рішення суду, де вказувати на те, що дане рішення є підставою для зняття особи з реєстрації за місцем мешкання.

Враховуючи те, що відповідно до ст.7 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, рішення суду по справам даної категорії є безпосередньою підставою зняття з реєстрації особи, яка визнана за рішенням суду такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, реєстраційний орган не вправі відмовити в знятті з реєстрації такої особи з посиланням на те, що суд не зобов’язав його вчинити цю дію. Тобто, реєстраційний орган не наділений правом аналізувати рішення суду з точки зору його законності та обґрунтованості.

Відмова в знятті з реєстраційного обліку осіб, які визнані за рішенням суду такими, що втратили право на користування житловим приміщенням може бути оскаржена до суду відповідно до чинного законодавства.

Існує практика залучення до участі у справі у якості третьої особи відділи ГІРФО Малиновського РВ ГУМВС України в Одеській області, з зобов’язанням останніх зняти з реєстраційного обліку.

Поряд з помилковою практикою, що склалась із зобов’язанням органів здійснити реєстрацію за місцем мешкання, звертає на себе увагу і процесуальні порушення щодо зобов’язання вчинити певні дії особи, яка не мала статус відповідача у справі, оскільки   зобов’язання вчинити певні дії третіх осіб, процесуальним законодавством не передбачено.

Виходячи зі змісту ст. 30,35,36,118 ЦПК України, а також загальних засад цивільного судочинства, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору не можуть бути зобов’язанні до вчинення певних дій.

Положення третьої особи у цивільному процесі визначено ст.ст. 34,35 ЦПК України і суттєво відрізняється від правового положення сторін у процесі, зокрема відповідача.

Таким чином, у випадку з’явлення позивачем вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням з вимогою про зобов’язання Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області зняти цю особу з реєстраційного обліку, яку позивач зазначив як третю особу, суд зобов’язаний відповідно до ст.33 ЦПК України, вирішити питання щодо залучення цього органу до участі у справі у якості співвідповідача.

Аналіз судової практики свідчить і про неоднозначність в визначенні питання щодо встановлення належного органу реєстрації, на який покладений обов’язок здійснювати зняття з реєстраційного обліку, що призводить до складання стійкої неоднозначної судової практики.

Так, в цивільних справах №2-4839/07, 2-6495/07 суд зобов’язував здійснювати зняття з реєстрації ВГІРФО Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, в справах №2-4206/07, 2-2923/07, 2-4682/07 – ВГІРФО Хмельницького ВМ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, в інших справах №2-6789/07, 2-6873/07 покладав цей обов’язок на Малиновський РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області або на Хмельницький ВМ в особі  ВГІРФО в справах 2-182/08.

Визначаючи питання залучення до участі у справі належного реєстраційного органу, судам слід виходити з наступного.

Відповідно до ст.11 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також в містах Києві та Севастополі.     

Наказом Міністерство внутрішніх справ України за №571 від 26.05.2004 року „Про організацію реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб в Україні”, проведення оформлення реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб відповідно до території обслуговування були покладенні на територіальні органи та підрозділи служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України за №96 від 03.02.2006 р. був затверджений Примірний регламент з оформлення документів та контролю з питань реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні”.

Враховуючи, що покладення реєстраційних функцій на відповідні  територіальні органи та підрозділи служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України носять характер внутрішнього розподілу функціональних обов’язків, залучення їх до участі у праві даної категорії є помилковим. Вони не мають самостійного процесуального статусу, хоча з точки зору адміністративного процесу можуть бути суб’єктом  дії якого оскаржуються.

У зв’язку з наведеним, практика залучення ВГІРФО Хмельницького ВМ Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області, так само як і інших структурних підрозділів Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області, до участі у справі у якості третіх осіб із зобов’язанням їх вчинити дії щодо зняття з реєстрації особи, яка визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням є хибною.

Висновки та пропозиції

1. Практика розгляду Малиновським районним судом м.Одеси справ щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням характеризується неоднозначністю розуміння правової природи спірних правовідносин, а через це невірне застосування норм ЖК УРСР та ЦК України при вирішенні спорів.  

2. Типовими помилками суддів Малиновського районного суду м. Одеси при розгляді справ даної категорії є:

- розгляд справ про визнання втративши право користування в порядку адміністративного судочинства;

- невірне визначення кола осіб, які мають приймати участь у справах даної категорії та їх процесуального статусу;

-  невірне встановлення статусу „члена сім’ї”;

- відсутність належної правової кваліфікації правовідносин, що випливають з положень ст.ст. 71,72, 107 ЖК УРСР та 405, 406 ЦК України та їх наслідків; 

- зобов’язання реєстраційних органів вчинити дії щодо зняття особи, яка визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням з реєстрації при наявності прямої вказівки на це закону. 

В зв'язку з наведеним та з метою забезпечення однакового та правильного застосування судами положень ст.ст.405, 406 ЦК України, ст.ст. 71, 72, 107 ЖК УРСР,  а також з метою недопущення помилкового скасування законних та обґрунтованих рішень судом апеляційної інстанції існує потреба в наданні відповідних роз’яснень Верховним судом України.  

            До прийняття  відповідних роз’яснень  рекомендувати суддям Малиновського районного суду м. Одеси  при розгляді відповідної категорії справ:

-          щодо приватного житлового фонду керуватися положеннями ст. ст. 405, 406 ЦК України, 156, 163 ЖК УРСР;  під час ухвалення рішення вирішувати питання про визнання втратившими право користування з вказівкою відповідної правової підстави (наприклад, відчуження майна, нереалізація свого права на проживання протягом встановленого законом строку). У разі якщо сторона посилається на необхідність усунути перешкоди в користуванні, вказувати саме яким шляхом.

-          щодо державного та комунального житлового фонду керуватися положеннями ст. 71, 72, 107 ЖК УРСР. 

-          в частині відповідних реєстраційних процедур виходити з того, що у разі задоволення позову про зобов’язання зняття з реєстраційного обліку співвідповідачем  є  Малиновський РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, проте при встановленні порядку виконання  рішення суду додатково вказувати безпосереднього виконавця рішення суду – відповідний СГІРФО.

Узагальнення підготовлені Головою Малиновського районного суду м.Одеси Лічманом Л.Г., суддею Малиновського районного суду м.Одеси Дрішлюком А.І., помічником судді Літовченко В.В.

[1] Слід звернути увагу, що предметом судового розгляду може бути вирішення питання про визнання особою, такою, що не набула права користування жилим приміщенням (наприклад, справа № 2-8281/07) і відповідне його наступне зняття з реєстраційного обліку. В таких випадках, як правило, особи були формально зареєстровані, проте навіть не вселялись, або за домовленістю тимчасово мешкали в жилому приміщенні.