Припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє членів сім'ї права користуватися займаним приміщенням, проте житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається власником

До суду звернулась особа у власних інтересах та інтересах дітей та просила визнати за нею та дітьми право постійного користування житлом (сервітуту) трьома кімнатами в будинку, належному відповідачу, із правом закривати ці кімнати власними замками та не допускати в ці кімнати сторонніх осіб, визнати право постійного вільного, цілодобового користування (сервітуту) місцями загального користування.

Позивач обґрунтовувала позов тим, що перебуває в зареєстрованому шлюбі з сином відповідача, від якого мають неповнолітніх дітей. Власником будинку є відповідач, який зареєстрував її та трьох неповнолітніх дітей у ньому, як членів сім'ї, фактично, позивач з дітьми проживають в іншому жилому будинку, який побудований відповідачем на території домоволодіння. Особа вказувала, що у неї та дітей відсутнє власне житло, а після погіршення шлюбних відносин із сином відповідача, останній оспорює її право на користування житлом. Також позивач зазначала, що разом з відповідачем вела спільне господарство, за власний кошт оплачувала комунальні послуги, приймала участь у реконструкції та ремонту будинку.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки дійшов висновку, що позивач у розумінні ст.ст.156, 64 ЖК УРСР позивач не була і не є членом сім'ї власника будинку так, як у побудованому об’єкті на території домоволодіння відповідача саме з власником постійно спільно не проживали та не вели з ним спільного господарства, а так само не мали взаємних прав та обов’язків.

Апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем факту порушення її житлових прав та житлових прав її дітей.

Суд апеляційної інстанції вказав, що за змістом ст. 156 ЖК УРСР, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. 

За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Разом з тим, апеляційний суд не задовольнив вимоги позивачів щодо визнання права проживання в зазначених ними кімнатах, оскільки згідно з законом житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

ВССУ залишив рішення суду апеляційної інстанції без змін та зазначив, що за змістом норм ст.ст. 150, 156 ЖК УРСР право членів сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі) на користування жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири) визначено та встановлено законом. 

ВССУ визнав, що апеляційний суд правильно виходив з відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання за позивачами права проживати у зазначених ними конкретно визначених кімнатах, оскільки, відповідно до ст. 405 ЦК України житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (ухвала від 27.09.2017 у справі № 405/344/15-ц).

Джерело: Українське право